середа, 14 лютого 2018 р.

Світлана Філонова:Крадена шуба Діда Мороза


«Адже ніхто не боїться сам себе», - задумливо мовив семирічний Філософ.

«Звичайно», - не підозрюючи підступу, кивнула я.

«Значить, Дід Мороз не повинен боятися холоду. Адже він сам - мороз. Чому ж тоді він в шубі? »

Я не знайшла, що відповісти, і, присоромлена, переадресувала запитання відомому Фольклористові.


«Не очікував від вас! - Фольклорист був такий обурений, що навіть не намагався бути галантним. - Ну де я і де ваш Дід Мороз! Яке відношення має до живого фольклору це абсолютно штучне створіння товариша Сталіна, або якщо вже бути точним - пана Постишева ?! ».

Шляхетним походженням Дід Мороз похвалитися не може. І якщо останнім часом з'являються статті істориків і етнографів, які виводять родовід Діда Мороза зі слов'янського фольклору, то це доказує лише  одне: етнографія не така вже далека від політики ...

Персоніфікували мороз не раз. Але навіть у народів Крайньої Півночі він належить до сил ворожих людині. Просто так він подарунки дарувати не буде. Пам'ятаєте сирітку з російської казки, яка практично на краю небуття чує садистське запитання: «Чи тепло тобі, дівчинко?» І вона відповідає посинілими губами: «Тепло, батеньку, тепло, рідний». Можливо, саме тоді, коли діти розстріляних і репресованих заспівали «Ех, харашо в странє совєтской жить!»,  і виникла думка про родинні зв'язки фольклорного Морозка і відповідального за щасливе дитинство Мороза? Не сперечаюся, методи виховання майже ідентичні. Але чи достатньо цього для доказу кровної спорідненості і права на спадщину?

Із декадентськими Йолкічем, дідом Шишкарем, Корневиком, Білим Дідом і численними різдвяними і лісовими дідами  Дід ​​Мороз й близько не родичався. Всі вони були створіннями рахітичними, і до дітонародження неспроможними. Придумала їх російська інтелігенція. Не за натхненням, а, як кажуть,  від потреби.

Коли в XIX столітті в Європі стала стрімко поширюватися мода на різдвяні ялинки, то на лібому березі  Дніпра особливої ​​революції не відбулося. «Арійське дерево життя» просто замінило ялинові гілки й вінки з них, якими з давніх-давен прикрашали і міські будинки, і сільські хати. Воно залишилося елементом вже сформованого християнського символічного декору. Ялинка доповнила святкові обряди, але не змінила їх.

У Росії ялинка стала святом сама по собі. Потай від неї чекали того, що несли з собою українські колядки і вертепи; і святий Миколай узявся вдруге за рік (перший раз він робить це 6/19 грудня)  розносити дітям подарунки. Вони чекали дива Різдва, що приходить у ваш будинок, в серцевину вашого буття і наповнює живою, безпосередньою радістю все ваше існування.

Однак в ареалі впливу Російської православної церкви будь-якого прояву несанкціонованої радості, м'яко кажучи, не вітали. Я навіть  боюся уявити, що було б, якщо б хтось ризикнув згадати ім'я святого Миколая в зв'язку із зеленою єретичкою. З тих же приблизно причин не були допущені й інші різдвяні персонажі. Наскільки мені відомо, на російську ялинку пробралися тільки ангели, та й то лише ті, які погодилися стати цукровими.

Але піддана анафемі, позбавлена ​​рідної сім'ї і звичного оточення ялинка продовжувала здаватися дивом. А, отже, не могла бути просто куплена в сусідній кондитерській. Сьогодні це здається смішним, але в Петербурзі вперше масово продавати ялинки, вже прикрашені, почали власники кондитерських. Чудо-ялинка повинна була прибути з чарівного місця, населеного фантастичними істотами. Іншими словами, потрібен був почет, який зіграв би королеву-ялинку. В інтелігентів стало такту НЕ зараховувати туди поганських богів - все-таки християнські душі, а на дворі Різдво. Але не вистачило чогось, щоб наділити ці незліченні породження своєї фантазії яскравими, незабутніми рисами. Не дивно, що життя їх було швидкоплинним, а пам'ять про них недовгою. До речі, був у  ялинчиному свиті і дідусь Мороз. Але за описами і зовнішнім виглядом, і поведінкою навряд чи він був родичем нашого Діда Мороза. Дідусьне \здив у будинки піонерів і подарунків нікому не дарував. Їх взагалі чесно і відкрито дарували дітям дорослі, підвішуючи на ялинку або розкладаючи їх під нею. Так було аж до 1929 року, коли ялинку заборонили.

Але незадовго до цього на сцену виходить персонаж із знайомими нам рисами альтруїста-дарувальника.
Дозволю собі стисло переказати відомий усім сюжет. Діти зібралися біля ялинки і з нетерпінням чекають головного героя, без якого свято не може розпочатися. А що, якщо він не приїде зовсім? Адже надворі віхола замела всі дороги ... Але ось відчиняються двері і входить довгоочікуваний гість. Він знав, що його чекають діти, і не побоявся заметілі. Ялинка запалюється, діти радісно танцюють навколо неї, співають, декламують вірші, які гість уважно вислуховує. Потім звідкілясь з'являються дві жінки з цілим возом подарунків і роздають їх дітям. Діти в захваті їх розглядають. «А Ленін якось непомітно, під шумок, вийшов з кімнати і поїхав».

Так, панове, довгоочікуваним гостем, кращим другом дітей був Володимир Ілліч Ленін. А дві добрі жінки - Надія Костянтинівна і Марія Іллівна. А ви що подумали?

Діди Морози кілька десятиліть на всіх дитячих ранках, у всіх тюгівських спектаклях поводилися за схемою, запропонованою Іллічем і описаною в спогадах Бонч-Бруєвича, а потім в оповіданні письменника Кононова «Ялинка в Сокольниках». Чи наслідував Ілліч  відомих різдвяних персонажів? Це питання ми поки залишимо відкритим.

Але в кепку Діда Мороза не нарядили. У червоній довгій шубі, підперезаний широким поясом, в круглій високій шапці, з палицею в руці - він абсолютно такий, яким ми його всі знаємо, він з'явився разом з реабілітованої ялинкою відразу ж після статті Постишева, опублікованій в «Правді» 28 грудня 1935 року.

Затаврувавши «лівих уклоністів», які не злюбили ялинку, - «чудова розвага для дітей», тов. Постишев в беззаперечному тоні писав: «Вапто цьому неправильному засудженню ялинки (...) покласти край. Комсомольці, піонерпрацівники мають під Новий рік влаштувати колективні ялинки для дітей. У школах, дитячих будинках, в палацах піонерів, в дитячих клубах, в дитячих кіно і театрах - скрізь повинна бути дитяча ялинка! Не має бути жодного колгоспу, де б правління разом з комсомольцями не влаштувало б напередодні Нового року ялинку для своїх дітлахів. Міськради, представники районних виконкомів, сільради, органи народної освіти повинні допомогти влаштувати радянську ялинку для дітей нашої великої соціалістичної батьківщини ».

Я по натурі скептик, і мені важко повірити, що хтось, нехай навіть другий секретар ЦК КП (б) України, яким на той час був Постишев, міг виступити з такою сміливою ідеєю, якщо йому її не підказали товариші. Швидше за все, думка про реабілітацію ялинки зародилася в надрах Кремля. Але мої сумніви бездоказові, а ось те, що Павло Постишев довго виношував ідею радянських ялинок і навіть обговорював її зі своїми  дітьми, підтверджують спогади його сучасників. Якщо це дійсно так, то батьківщиною Діда Мороза варто вважати не Великий Устюг, а пролетарську першу столицю України - Харків (Київ уже рік як був де-юре столицею, але не все так швидко змінюється).

Як би там не було, але не встиг товариш Постишев виступити з ініціативою, як ніби за помахом чарівної палички тротуари зазеленіли. Вже 30 грудня «Правда» рапортує про великі й маленькі ялинки, що прикрашають харківський палац піонерів, про тисячу (!) ялинок, які взяли на себе зобов'язання провести в Києві. «Ми народжені, щоб казку зробити бувальщиною».

У мене немає відомостей про те, як вже в кінці грудня 1935 р Дід Мороз «живцем» приходив на свято і роздавав подарунки, але те, що через рік, напередодні 1937 го, він став обов'язковим учасником обов'язкових дитячих ялинок - це факт . В 1936 р методички пояснювали, як влаштувати свято, як Дідові Морозові слід на ньому поволмимсь і як він повинен виглядати. Але ні в жодній, так само як і в численних рекомендаціях, що виходили в наступні роки, і натяку не було на те, чому ж все-таки Дід Мороз у шубі.

Відповідь на це питання я шукала довго. Поки, нарешті, переді мною не пявилися дві фігурки сивобородих старих, абсолютно однакових, в однакових червоних шубах і шапках, з однаковими пасками. Такі ж, ті, що ставно стояли під ялинками в кожному радянському будинку до 60-х років як мінімум.


«Перші такі іграшки радянського виробництва дійсно з'явилися вже в 1936 р і були точною копією іграшок, що випускаються в Німеччині», - пояснив Сергій Романов, один з небагатьох колекціонерів, який не просто збирає іграшки, але всерйоз, дорослими науковими методами досліджує їх походження, обставини народження і т.д. Не вірити йому я не могла. Але і в те, що в Німеччині випускали Дідів Морозів, повірити було важко.

Все виявилося образливо просто. Одного зі старих, з німецьким торговим клеймом під шубою, звали Weihnachstman - Різдвяний чоловік. Чому він був одягнений в шубу, зрозуміло: людина ж усе-таки, хоч і казкова, а на дворі грудень! Ну а наш-то ...

Такий був безславний фінал моїх довгих пошуків. Поважний Дід Мороз виявився незаконнонародженим, зачатим наспіх, не в любові, а в страху (ви уявляєте, що було б з його «батьками», якби вони в найкоротші терміни не виконали кремлівської директиви?), Та до того ж в краденій шубі.
А можлмво, це і не шуба, а видозмінене єпископське вбрання? - жалібно стогнало щось всередині, не бажаючи розлучатися з казкою. Важко не помітити, що дарувальники різдвяних подарунків в різних країнах зберігають кілька спільних рис. Верхній одяг, чи то довгополий каптан або коротка курточка, завжди червона, як єпископська сутана, і так само підперезана широким поясом. Головний убір, навіть якщо це ковпак американського Санти, все-таки нагадує митру. І, нарешті, довгий посох в руці - єпископський пасторал в чистому вигляді. Нещодавно в Інтернеті прочитала, що у справжнього російського Діда Мороза під шубою обов'язково має бути довга біла сорочка, і неодмінно лляна. Ну, це вже просто цитата з ватиканської інструкції про літургійне єпископське вбрання! А можливо, колись і немовляті Санті, і всім іншим різдвяним татусям і людцям все це подарував святий Миколай? З нього станеться, він останню сорочку віддасть ...

У Польщі багато століть святий Миколай в повному єпископському облаченні приходить до дітей у будинок, де його, зрозуміло, давно чекають; розпитує, що та як, і перед тим, як вручити подарунок, просить що-небудь заспівати або продекламувати. Ну, прям, як Дід Мороз Ульянов! Тільки пісні інші. У переважній більшості інших католицьких країн святий Миколай воліє підкидати подарунки таємно, залишаючись невидимим. Як за переказами він робив це у своєму земному житті і потім багато-багато століть по всій Європі.

Але ось дорослі посварилися, назвавши все це Реформацією, і святого Миколая перестали згадувати. Тому що він, бачте, святий, а протестанти, які заперечують культ святих, не могли поступитися принципами. Але хтось же повинен був прийти до дітей і подарувати стільки радості, щоб на все життя вистачило хоча б для ностальгії по вірі в безкорисливе добро. І святий Миколай сховався за безліччю своїх подоб, як це робить з року в рік українська Маланка, але залишив на кожному з них свою печатку. Щоб пам'ятали. Не стільки про самого Миколу, скільки про те, що святкуємо. І щоб радість була досконалою.
https://zn.ua/SOCIETY/pochemu_ded_moroz_v_shube.html



Немає коментарів:

Дописати коментар