четвер, 25 червня 2015 р.

Зрілість Хільмановіча

Про вступ Уладзіміра Хільмановича до Союзу бєларуських письменників взнав учора з повідомлення у Мордокнижці (фейсбуці) під час затяжного переїзду Чернігів-Київ-Рівне-Тернопіль. Пробував пожартувати на його сторінці, але Всемережжя вперто не приймало моїх дописів. І я зрозумів, що щось роблю не так. Власне привітати громадського діяча, краєзнавця, журналіста Беларускае Радыё Рацыя варто не дописом в інтернетсервісі, а бодай дещицею перекладу його текстів українською. Віншую сябра , людину з серцем щирого бєларуського золота з важливою подією. Вашій увазі переклад тексту Уладзіміра, опублікованого у його деннику.


Долі білорусів та українців за останні століття були завжди сильно переплетені і дуже схожі. Недарма у всіх жителів Бєларусі, що мають хоч крупинку раціонального мислення, таку настороженість, неспокій і навіть страх викликає російська агресія і загарбницька політика щодо земель південної країни-сусідки. Війна дійсно стукає у наші двері, вона на порозі, і це публічно визнав у своєму семигодинному виступі перед пресою начальник білоруської держави. Але зараз не про це. Тепер про порівняння розвитку Бєларусі та України за останні 30 років. У 1985-му республіки Радянського Союзу з настанням горбачовської перебудови отримали лавину правдивої інформації і фактичне право на відродження  національної самобутності. За безпосередньою участю керівників України і Бєларусі в самому кінці 1991-го року був оформлений логічний кінець існуванню радянської імперії зла. Подальший демократичний розвиток Бєларусі тривав украй недовго - всього два з половиною роки - і закінчився відразу після перших президентських виборів в липні 1994-го. А в 1996-му був уже остаточно оформлений антиконституційний переворот за найактивнішою участі кремлівських політиків і спецслужб. Україна ж мала демократичний шлях і вибір аж до 2010 року і змінила аж чотирьох президентів! Якщо дійсно брати за точку відліку 1991-й рік - це 19 років справжньої незалежності. Порівняйте 2,5 роки і 19! Так ось, що хочу сказати. Проблема української держави була в тому, що її владні верхи за ці 19 років скомпроментували вщент ідею демократичного суспільства . Замість позитивних реформ та розвитку, країну просякнули дика "прихватизація", корупція і тотальне хабарництво. Обурливо дивитися зараз як Леонід Кучма, який керував Україною цілих два президентські терміни, безглуздо прагне одягнути тогу миротворця. Адже він один з головних винуватців в тому, що Україна опинилася в такому важкому стані. Невдачі першого суверенного глави Леоніда Кравчука ще можна списати на труднощі перехідного періоду, а ось Кучмі просто немає виправдань. Нічого путнього не змогли зробити за свою каденцію і Віктор Ющенко з Юлією Тимошенко, які прийшли до влади на хвилі Помаранчевої революції 2004-го року. В результаті на демократичних виборах 2010-го український народ обрав своїм керівником явного кримінальника і бандита за  суттю. Це чітко означало, що українська нація не дозріла політично. Адже як можна було вибрати собі такого президента, нехай і у другому турі, за наявності десятка нових і більш гідних кандидатів. А вже законно обраний Янукович, намагаючись спорудити авторитарний режим на зразок білоруської моделі, швидко довів народ до крайньої межі протесту і в результаті Майдану, як прагнення до справедливості. Скажу більше, ризикуючи викликати обурення багатьох. Якби в президенти України в 2010-му балотувався Олександр Лукашенко, за нього реально проголосувало б більшість українських громадян і він би виграв з першого туру. Міф турботливого Батька, батька народу, на той момент в Україні був надзвичайно стійкий. А сама Бєларусь здавалося українцям островом стабільності і матеріального благополуччя. У Бєларусі ж "вічний і незмінний гарант" вже давно не має підтримки більшості. Тому і була розігнана Площа грудня 2010-го. Висловлю тут крамольну думку - якщо б її стрімко і жорстко не придавили, перший Майдан трапився б вже тоді в Мінську. Зараз український народ героїчно захищає свою державу і право правити на своїй землі самому. Представники цієї нації гідні захоплення і поваги. Але заперечи тим, хто зневажливо висловлюється про бєларусів як націю. Бєларуси теж боролися ці 20 років: кілька назавжди зниклих політиків, сотні кримінальних справ, тисячі арештів, масові побиття і переслідування інакомислячих є тому підтвердженням. Втім, це окрема тема. Політичне дозрівання бєларуської нації випереджає поки національне дорослішання. Але саме національна зрілість нарешті і приведе нас до свободи і справжньої незалежності.

 Знимка Mikola Taranda




Немає коментарів:

Дописати коментар