Віктор Паюк: Прощання з Лєніним

           

25 років тому, в серпні 1990 року мій рідний Тернопіль попрощався з Лєніним-Ульяновим. Я тоді працював у телевізійній мережі, ба, навіть, очолював профспілку Республіканської мережі телебачення №5, що охоплювала 350 працівників з 4 областей України: Хмельницької (від Кам’янця-Подільського), Тернопільської, Рівненської, Волинської (аж до Ковеля). Безперечно, настрої в людей стосовно незалежности України різнилися від негативного несприйняття й аж до пафосного «Україна понад усе!».

            Проте серпневий полудень 1990 року (даруйте, підзабув точну дату) закарбувався в моїй пам’яті на все життя: Тернопіль, згідно з рішенням міськради, планував прощально «помахати ручкою» лідеру знедолених (майже, як у мого тезки Г’юґо).

Ми приїхали на авто на центральну площу міста десь о 3-й пополудні, де на той час зібралися тисячі міщан в очікуванні дива, так, власне – дива. Ніхто до останньої миті не вірив у відхід у забуття ката українського народу, землі, де не ступала його нога, взута в берестяні «личаки», але де йому було споруджено тисячі ідолів. Факт.

            На відміну від нинішніх нічних «прощань» з вождем, у Тернополі це було зроблено в кращих традиціях європейськості: жодного варварства, вандалізму, культурно, з наступним відзначенням у найкращих корчмах, шинках, кнайпах.

Незважаючи на щільне оточення міста міліцією під орудою київських очільників, телескопічний кран, якого не було в Тернополі, таки потрапив з Хмельницького до середмістя над Серетом. Напружилися крицеві обійми машинерії, тандем зварників хвацько відірвав лєнінські кирзаки від основи й ґіґантська фіґура полинула догори під радісне скандування присутніх тернополян.

Цей доконаний факт дав мені путівку в міжнародну журналістику. В листопаді того ж року моя стаття про перші прощання українців з червоним терористом №1 з’явилася у бельгійському місячнику “Monato”: на світлині титульної сторінці часопису, що чимось нагадує “TIME”, можна побачити руки тернополян, спраглих відірвати літери остогидлого прізвиська. Заголовок: «Знесення» (Malmuntado). На 7-й сторінці часопису – тогочасна історія подібних акцій у Каунасі (Литва), Червонограді, Тбілісі (Грузія). Матеріали до Бельгії я передавав через Польщу, тому, власне, стаття з’явилася не в жовтні, а лише в листопадовому числі. Свій примірник зазначеного числа я свого часу подарував Тернопільському краєзнавчому музеєві. А нещодавно, під час зустрічі з головним редактором Paŭl Peeraets у французькому місті Ліль, де відбувався 100-ий Світовий з’їзд есперантистів, я попрохав його надіслати мені копії титульної та сьомої сторінки, що він люб'язно виконав.

Як би та не було, Тернопіль увійшов у історію України як перший обласний центр, де було акуратно знесено червоного боввана. Може колись археологи віднайдуть на Тернопіллі чергового «збруцького ідола»?

Віктор Паюк,

м. Шикаґо

 Оригінальна назва статті підготовленої Віктором Паюком  до друку в Україні: "Тернопіль – Лєніну-Ульянову: «па-па!». На жаль текст не побачив світу друком... В.Х.