понеділок, 7 грудня 2015 р.

Світлана Алексієвич. Нобелівська лекція

7 грудня бєларуська письменниця Світалана Алексієвич (уродженка Івано-Франківська) виступила в Стокгольмі з Нобелівською лекцією. Пропоную переклад повного тексту лекції " Важко в наш час говорити про любов"

Про програну битву

Я стою на цій трибуні не самотня ... Навколо мене голоси, сотні голосів, вони завжди зі мною. З мого дитинства. Я жила в селі. Ми, діти, любили гратись на вулиці, але ввечері нас, як магнітом, тягнуло до лавок, на яких збиралися біля своїх будинків або хат, як кажуть у нас, втомлені баби.
Ні в кого з них не було чоловіків, батьків, братів, я не пам'ятаю чоловіків після війни в нашому селі - під час другої світової війни в Бєларусі на фронті і в партизанах загинув кожен четвертий бєларус. Наш дитячий світ після війни - це був світ жінок. Найбільше мені запам'яталося, що жінки говорили не про смерть, а про кохання. Розповідали, як прощалися в останній день з коханими, як чекали їх, як досі чекають. Вже роки пройшли, а вони чекали: «нехай без рук, без ніг повернеться, я його на руках носити буду». Без рук ... без ніг ... Здається, я з дитинства знала, що таке любов ...

Ось тільки кілька сумних мелодій з хору, який я чую ...

Перший голос:

"Навіщо тобі це знати? Це так сумно. Я свого чоловіка на війні зустріла. Була танкісткою. До Берліна дійшла. Пам'ятаю, як стоїмо, він ще мені не чоловік тоді був біля рейхстагу, і він мені каже: «Давай одружимося. Я тебе кохаю". А мене така образа взяла після цих слів - ми всю війну в бруді, в пилу, в крові, навколо лише лайка. Я йому відповідаю: «Ти спочатку зроби з мене жінку: даруй квіти, говори ласкаві слова, ось я демобілізуюся і плаття собі пошию». Мені навіть вдарити хотілося його від образи. Він це все відчув, а у нього одна щока була обпечена, в рубцях, і я бачу на цих рубцях сльози. «Добре, я вийду за тебе заміж». Сказала так ... сама не повірила, що це сказала ... Навколо сажа, бита цегла,  словом, війна довкола ... »

Другий голос:

«Жили ми біля Чорнобильської атомної станції. Я працювала кондитером, пиріжки ліпила. А мій чоловік був пожежником. Ми тільки одружилися,  навіть в магазин ходили, взявшись за руки. У день, коли вибухнув реактор, чоловік якраз чергував в пожежній частині. Вони поїхали на виклик у своїх сорочках, домашньому одязі, вибух на атомній станції, а їм ніякого спецодягу не видали. Так ми жили ... Ви знаєте ... Всю ніч вони гасили пожежу і отримали радіодози, несумісні з життям. Вранці їх на літаку відразу відвезли до Москви. Гостра променева хвороба ... людина живе всього кілька тижнів ... Мій сильний був, спортсмен, помер останній. Коли я приїхала, мені сказали, що він лежить в спеціальному боксі, туди нікого не пускають. «Я його кохаю, - просила я. - «Їх там солдати обслуговують. Куди ти? »-« Кохаю ». - Мене вмовляли: «Це вже не кохана людина, а об'єкт, що підлягає дезактивації. Розумієш? »А я одне собі твердила: кохаю, кохаю ... Вночі по пожежній драбині піднімалася до нього ... Або вночі вахтерів просила, гроші їм платила, щоб мене пропускали ... Я його не залишила, до кінця була з ним ... Після його смерті ... через кілька місяців народила дівчинку, вона прожила всього кілька днів. Вона ... Ми її так чекали, а я її вбила ... Вона мене врятувала, весь радіоудар вона прийняла на себе. Така маленька ... малесенька ... Але я любила їх двох. Хіба можна вбити коханням? Чому це поруч - кохання і смерть? Завжди вони разом. Хто мені пояснить? Плазую біля могили на колінах ... »

Третій голос:

«Як я вперше вбив німця ... Мені було десять років, партизани вже брали мене з собою на завдання. Цей німець лежав поранений ... Мені сказали забрати у нього пістолет, я підбіг, а німець вчепився в пістолет двома руками і водить перед моїм обличчям. Але він не встигає  вистрілити першим , встигаю я ...

Я не злякався, що вбив ... І у війну його не згадував. Навколо було багато вбитих, ми жили серед убитих. Я здивувався, коли через багато років, раптом з'явився сон про цього німця. Це було несподівано ... Сон приходив і приходив до мене ... То я лечу, і він мене не пускає. Ось піднімаєшся ... Летиш ... летиш ... Він наздоганяє, і я падаю разом з ним. Провалююся в якусь яму. То я хочу встати ... піднятися ... А він не дає ... Через нього я не можу полетіти ...

Один і той же сон ... Він переслідував мене десятки років ...

Я не можу своєму синові розповісти про цей сон. Син був маленький - я не міг, читав йому казки. Син вже виріс - все одно не можу ... »

Флобер говорив про себе, що він людина - перо, я можу сказати про себе, що я людина - вухо. Коли я йду вулицею, і до мене прориваються якісь слова, фрази, вигуки, завжди думаю: скільки ж романів безслідно зникають в часі. В темряві. Є та частина людського життя - розмовна, яку нам не вдається відвоювати для літератури. Ми її ще не оцінили, не здивовані і не захоплені нею. Мене ж вона заворожила і зробила своєю полонянкою. Я люблю, як говорить людина ... Люблю самотній людський голос. Це моя найбільша любов і пристрасть.

Мій шлях на цю трибуну був завдовжки майже в сорок років. - Від людини до людини, від голосу до голосу. Не можу сказати, що він завжди був мені під силу цей шлях - багато разів я була вражена і перелякана людиною, відчувала захоплення і відразу, хотілося забути те, що я почула, повернутися в той час, коли була ще у невіданні. Плакати від радості, що я побачила людину прекрасною, я теж  хотіла не раз.

Я жила в країні, де нас з дитинства вчили вмирати. Вчили смерті. Нам говорили, що людина існує, щоб віддати себе, щоб згоріти, щоб пожертвувати собою. Вчили любити людину з рушницею. Якби я виросла в іншій країні, то я б не змогла пройти цей шлях. Зло нещадне, до нього потрібно мати щеплення. Але ми виросли серед катів і жертв. Нехай наші батьки жили в страху і не все нам розповідали, а частіше нічого не розповідали, але саме повітря нашого життя було цим отруєне. Зло весь час підглядає за нами.

Я написала п'ять книг, але мені здається, що все це одна книга. Книга про історію однієї утопії ...

Варлам Шаламов писав: «Я був учасником величезної програної битви за дійсне оновлення людства». Я відновлюю історію цієї битви, її перемог і її поразок. Як хотіли побудувати Царство Небесне на землі. Рай! Місто сонця! А скінчилося тим, що залишилося море крові, мільйони загублених людських життів. Але був час, коли жодна політична ідея XX століття не порівнювалась з комунізмом (і з Жовтневою революцією, як її символом), не манила західних інтелектуалів і людей в усьому світі сильніше і яскравіше. Раймон Арон називав російську революцію «опіумом для інтелектуалів». Ідеї ​​про комунізм щонайменше дві тисячі років. Знайдемо її у Платона - в навчаннях про ідеальний і правильну державу, у Арістофана - в мріях про час, коли «все стане загальним» ... У Томаса Мора і Таммазо Кампанелли ... Пізніше у Сен-Симона, Фур'є і Оуена. Щось є в російському дусі таке, що змусило спробувати зробити ці мрії реальністю.

Двадцять років тому ми проводжали «червону» імперію з прокльонами і зі сльозами. Сьогодні вже можемо подивитися на недавню історію спокійно, як на історичний досвід. Це важливо, тому що суперечки про соціалізм не вщухають досі. Виросло нове покоління, у якого інша картина світу, але чимало молодих людей знову читають Маркса і Леніна. У російських містах відкривають музеї Сталіна, ставлять йому пам'ятники.

«Червоної» імперії немає, а «червона» людина залишилася. Продовжується.

Мій батько, він нещодавно помер, до кінця був віруючим комуністом. Зберігав свій партійний квиток. Я ніколи не можу вимовити слово «совок», тоді мені довелося б так назвати свого батька, «рідних», знайомих людей. Друзів. Вони всі звідти - з соціалізму. Серед них багато ідеалістів. Романтиків. Сьогодні їх називають по-іншому - романтики рабства. Раби утопії. Я думаю, що всі вони могли б прожити інше життя, але прожили совєтське. Чому? Відповідь на це питання я довго шукала - об'їздила величезну країну, яка недавно називалася СРСР, записала тисячі плівок. То був соціалізм і було просто наше життя. По крихтах, по крихтах я збирала історію «домашнього», «внутрішнього» соціалізму. Те, як він жив у людській душі. Мене приваблювало ось це маленький простір - людина ... одна людина. Насправді там все і відбувається.

Відразу після війни Теодор Адорно був вражений: «Писати вірші після Освенцима - це варварство». Мій учитель Алесь Адамович, чиє ім'я хочу назвати сьогодні з вдячністю, теж вважав, що писати прозу про жахи XX століття є блюзнірством. Тут не можна придумувати. Правду треба давати, як вона є. Потрібна «надлітература». Говорити має свідок. Можна згадати і Ніцше з його словами, що ні один художник не витримає реальності. Не підійме її.

Завжди мене мучило, що правда не вміщається в одне серце, в один розум. Що вона якась роздрібнена, її багато, вона різна, і розсипана у світі. У Достоєвського є думка, що людство знає про себе більше, набагато більше, ніж воно встигло зафіксувати в літературі. Що роблю я? Я збираю повсякденність почуттів, думок, слів. Збираю життя свого часу. Мене цікавить історія душі. Побут душі. Те, що велика історія зазвичай пропускає, до чого вона зарозуміла. Займаюся пропущеною історією. Не раз чула і зараз чую, що це не література, це документ. А що таке література сьогодні? Хто відповість на це питання? Ми живемо швидше, ніж раніше. Зміст рве форму. Ламає і змінює її. Все виходить зі своїх берегів: і музика, і живопис, і в документі слово виривається за межі документа. Немає меж між фактом і вимислом, одне перетікає в інше. Навіть свідок не неупереджений. Розповідаючи, людина творить, він бореться з часом, як скульптор з мармуром. Він - актор і творець.

Мене цікавить маленька людина. Маленька велика людина, так я б сказала, бо страждання його збільшують. Він сам в моїх книгах розповідає свою маленьку історію, а разом зі своєю історією і велику. Що відбулося і відбувається з нами ще не осмислено, треба вимовити. Для початку хоча б вимовити. Ми цього боїмося, поки не в змозі впоратися зі своїм минулим. У Достоєвського в «Бісах» Шатов говорить Ставрогіну перед початком бесіди: «Ми дві істоти зійшлися в безмежності ... востаннє у світі. Залиште ваш тон і візьміть людський! Заговоріть хоч раз голосом людським ».

Приблизно так починаються у мене розмови з моїми героями. Звичайно, людина говорить зі свого часу, він не може говорити з нізвідки! Але пробитися до людської душі важко, вона засмічена забобонами століття, його пристрастями і обманами. Телевізором і газетами.

Мені хотілося б взяти кілька сторінок зі своїх щоденників, щоб показати, як рухав час ... як вмирала ідея ... Як я йшла по її слідах ...

1980 - 1985 рр.

Пишу книгу про війну ... Чому про війну? Тому що ми військові люди - ми або воювали або готувалися до війни. Якщо придивитися, то ми всі думаємо по-військовому. Вдома, на вулиці. Тому у нас так дешево коштує людське життя. Все, як на війні.

Починала з сумнівів. Ну, ще одна книга про війну ... Навіщо?

В одній з журналістських поїздок зустрілася з жінкою, вона була на війні санінструктором. Розповіла: йшли вони взимку через Ладозьке озеро, противник помітив рух і почав обстрілювати. Коні, люди йшли під лід. Відбувалося все вночі, і вона, як їй здалося, схопила і стала тягти до берега пораненого. «Тягну його мокрого, голого, думала одяг зірвало, - розповідала. - А на березі виявила, що притягла величезну поранену білугу. І загнула такого триповерхового мату - люди страждають, а звірі, птахи, риби - за що? У іншій поїздці почула розповідь санінструктора кавалерійського ескадрону, як під час бою притягла вона в воронку пораненого німця, але що це німець виявила вже у воронці, нога у нього перебита, спливає кров'ю. Це ж ворог! Що робити? Там нагорі свої хлопці гинуть! Але вона перев'язує цього німця і повзе далі. Притягнула російського солдата, він в без свідомості, коли приходить до тями, хоче вбити німця, а той, коли приходить до тями, хапається за автомат і хоче вбити російського. «То одному по морді дам, то іншому. Ноги у нас, - згадувала, - всі в крові. Кров перемішалася ».

Це була війна, яку я не знала. Жіноча війна. Чи не про героїв. Не про те, як одні люди героїчно вбивали інших людей. Запам'яталося жіноче голосіння: «Ідеш після бою по полю. А вони лежать ... Всі молоді, такі красиві. Лежать і в небо дивляться. І тих, і інших шкода ». Ось це «і тих, і інших» підказало мені, про що буде моя книга. Про те, що війна - це вбивство. Так це залишилося в жіночій пам'яті. Тільки що людина посміхалася, курила - і вже її нема. Найбільше жінки говорять про зникнення, про те, як швидко на війні всі перетворюється на ніщо. І людина, і людський час. Так, вони самі просилися на фронт, в 17-18 років, але вбивати не хотіли. А померти були готові. Померти за Батьківщину. З історії слів не викинеш - за Сталіна теж.

Книгу два роки не друкували, її не друкували до перебудови. До Горбачова. «Після вашої книги ніхто не піде воювати, - вчив мене цензор. - Ваша війна страшна. Чому у вас немає героїв? »Героїв я не шукала. Я писала історію через розповідь ніким не поміченого її свідка і учасника. Його ніхто ніколи не розпитував. Що думають люди, просто люди про великі ідеї ми не знаємо. Відразу після війни людина б розповів одну війну, через десятки років іншу, звичайно, у нього щось змінюється, тому що він складає в спогади все своє життя. Усього себе. Те, як він жив ці роки, що читав, бачив, кого зустрів. У що вірить. Нарешті, щасливий він чи не щасливий. Документи - живі істоти, вони змінюються разом з нами ...

Але я абсолютно впевнена, що таких дівчат, як військові дівчатка 41-го року, більше ніколи не буде. Це було найвищий час «червоної» ідеї, навіть вище, ніж революція і Ленін. Їх Перемога досі затуляє собою ГУЛАГ. Я безмежно люблю цих дівчат. Але з ними не можна було поговорити про Сталіна, про те, як після війни потяги з переможцями йшли в Сибір, з тими, хто був сміливіший. Решта повернулися і мовчали. Одного разу я почула: «Вільними ми були тільки у війну. На передовій ». Наш головний капітал - страждання. Не нафта, не газ - страждання. Це єдине, що ми постійно видобуваємо. Весь час шукаю відповідь: чому наші страждання не конвертуються в свободу? Невже вони марні? Правий був Чаадаєв: Росія - країна без пам'яті, простір тотальної амнезії, незаймана свідомість для критики і рефлексії.

Великі книги валяються під ногами ...

1989

Я - в Кабулі. Я не хотіла більше писати про війну. Але ось я на справжній війні. З газети «Правда»: «Ми допомагаємо братньому афганському народу будувати соціалізм». Усюди люди війни, речі війни. Час війни.

Мене вчора не взяли в бій: «Залишайтеся в готелі, панночко. Відповідай потім за вас ». Я сиджу в готелі і думаю: щось є аморальне в розгляданні чужої мужності і ризику. Другий тиждень я вже тут і не можу позбутися відчуття, що війна - породження чоловічої природи, для мене незбагненна. Але буденність війни грандіозна. Відкрила для себе, що зброя красива: автомати, міни, танки. Людина багато думала над тим, як краще вбити іншу людину. Вічна суперечка між істиною і красою. Мені показали нову італійську міну, моя «жіноча» реакція: «Красива. Чому вона гарна? »По-військовому мені точно пояснили, що якщо на цю міну наїхати або наступити ось так ... під таким-то кутом ... від людини залишиться піввідра м'яса. Про ненормальне тут говорять, як про нормальне, само собою зрозуміле. Мовляв, війна ... Ніхто не божеволіє, від цих картин, що ось лежить на землі людина, убита не стихією, не фатуиом, а іншою людиною.

Бачила завантаження «чорного тюльпана» (літак, який відвозить на батьківщину цинкові труни із загиблими). Мертвих часто одягають у стару військову форму ще сорокових років, з галіфе, буває, що й цієї форми не вистачає. Солдати перемовлялися між собою: «У холодильник привезли нових вбитих. Неначе несвіжим кабаном пахне ». Буду про це писати. Боюся, що вдома мені не повірять. У наших газетах пишуть про алеї дружби, які саджають радянські солдати.

Розмовляю з хлопцями, багато хто приїхав добровільно. Попросились сюди. Помітила, що більшість з сімей інтелігенції - вчителів, лікарів, бібліотекарів - одним словом, книжкових людей. Щиро мріяли допомогти афганському народу будувати соціалізм. Зараз сміються над собою. Показали мені місце в аеропорту, де лежали сотні цинкових трун, що таємниче блищали на сонці. Офіцер, який супроводжував мене, не стримався: «Може тут і моя труна ... засунуть туди ... А за що я тут воюю?» Тут же злякався своїх слів: «Ви це не записуйте».

Вночі мені снилися убиті, у всіх були здивовані обличчя: як це я убитий? Невже я убитий?

Разом з медсестрами їздила в госпіталь для мирних афганців, ми возили дітям подарунки. Дитячі іграшки, цукерки, печиво. Мені дісталося штук п'ять плюшевих ведмедиків. Приїхали в госпіталь - довгий барак, з ліжка і білизни у всіх тільки ковдри. До мене підійшла молода афганка з дитиною на руках, хотіла щось сказати, за десять років тут всі навчилися трохи говорити російською, я дала дитині іграшку, він взяв її зубами. «Чому зубами?» - Здивувалася я. Афганка зірвала одіяльце з маленького тільця, хлопчик був без обох рук. - Це твої російські бомбили ». Хтось втримав мене, я падала ...

Я бачила, як наш «Град» перетворює кишлаки в переоране поле. Була на афганському кладовищі, довгому як кишлак. Десь посередині кладовища кричала стара афганка. Я згадала, як у селі під Мінськом вносили до хати цинкову труну, і як вила мати. Це не людський крик був і не звіриний ... Схожий на той, що я чула на кабульському цвинтар ...

Зізнаюся, я не відразу стала вільною. Я була щирою зі своїми героями, і вони довіряли мені. У кожного з нас був свій шлях до свободи. До Афганістану я вірила в соціалізм з людським обличчям. Звідти повернулася вільною від усіх ілюзій. «Прости мене батьку, - сказала я при зустрічі, - ти виховав мене з вірою в комуністичні ідеали, але достатньо один раз побачити як недавні радянські школярі, яких ви з мамою вчили, (мої батьки були сільські вчителі) на чужій землі вбивають невідомих їм людей, щоб всі твої слова перетворилися в прах. Ми - вбивці, тату, розумієш !? »Батько заплакав.

З Афганістану поверталося багато вільних людей. Але у мене є й інший приклад. Там, в Афганістані, хлопець мені кричав: «Що ти, жінко, можеш зрозуміти про війну? Хіба люди так вмирають на війні, як у книжках і кіно? Там вони вмирають красиво, а у мене вчора одного вбили, куля потрапила в голову. Він ще метрів з десять біг і ловив свої мізки ... »А через сім років цей же хлопець - тепер успішний бізнесмен, любить розповідати про Афган. - Подзвонив мені: «Навіщо твої книжки? Вони занадто страшні ». Це вже була інша людина, не той, якого я зустріла серед смерті, і який не хотів помирати у двадцять років ...

Я запитувала себе, яку книгу про війну я хотіла б написати. Хотіла б написати про людину, яка не стріляє, не може вистрілити в іншу людину, кому сама думка про війну приносить страждання. Де він? Я його не зустріла.


1990-1997 рр.

Російська література цікава тим, що вона єдина може розповісти про унікальний досвід, через який пройшла колись величезна країна. У мене часто запитують: чому ви весь час пишите про трагічне? Тому що ми так живемо. Хоча ми живемо тепер у різних країнах, але скрізь живе «червона» людина. З того життя, з тими спогадами.

Довго не хотіла писати про Чорнобиль. Я не знала, як про це написати, з яким інструментом і звідки підступитися? Ім'я моєї маленької, загубленої в Європі країни, про яку світ раніше майже нічого не чув, зазвучало всіма мовами, а ми, бєларуси, стали чорнобильським народом. Першими доторкнулися до невідомого. Стало ясно: крім комуністичних, національних і нових релігійних викликів, попереду нас чекають більш люті і тотальні, але поки ще приховані від ока. Щось вже після Чорнобиля прочинилось ...

У пам'яті залишилося, як старий таксист відчайдушно вилаявся, коли голуб вдарився в лобове скло: «За день два-три птахи розбиваються. А в газетах пишуть ситуація під контролем ».

У міських парках згрібали листя і вивозили за місто, там листя ховали. Зрізали землю з заражених плям і теж ховали - землю ховали в землі. Ховали дрова, траву. У всіх були трохи божевільні обличчя. Розповідав старий пасічник: «Вийшов вранці в сад, чогось не вистачає, якогось знайомого звуку. Жодної бджоли ... Не чутно жодної бджоли. Жодної! Що? Що таке? І на другий день вони не вилетіли і на третій ... Потім нам повідомили, що на атомній станції - аварія, а вона поруч. Але довго ми нічого не знали. Бджоли знали, а ми ні ». Чорнобильська інформація в газетах була суцільно з військових слів: вибух, герої, солдати, евакуація ... На самій станції працювало КГБ. Шукали шпигунів і диверсантів, ходили чутки, що аварія - запланована акція західних спецслужб, щоб підірвати табір соціалізму. У напрямку до Чорнобилю рухалася військова техніка, їхали солдати. Система діяла, як звичайно, по-військовому, але солдат з новеньким автоматом в цьому новому світі був трагічний. Все, що він міг, набрати великі радіодози і померти, коли повернеться додому.

На моїх очах дочорнобильська людина перетворювалася в  чорнобильську.

Радіацію не можна було побачити, помацати, почути її запах ... Такий знайомий і незнайомий світ вже оточував нас. Коли я поїхала в зону, мені швидко пояснили: квіти рвати не можна, сідати на траву не можна, воду з колодязя не пити ... Смерть таїлася всюди, але це вже була якась інша смерть. Під новими масками. У незнайомій подобі. Старі люди, які пережили війну, знову виїжджали в евакуацію - дивилися на небо: «Сонце світить ... Немає ні диму, ні газу. Не стріляють. Ну, хіба це війна? А треба ставати біженцями ».

Вранці всі жадібно хапали газети і тут же відкладали їх з розчаруванням - шпигунів не знайшли. Про ворогів народу не пишуть. Світ без шпигунів і ворогів народу був теж не знайомий. Починалося щось нове. Чорнобиль слідом за Афганістаном робив нас вільними людьми.

Для мене світ розсунувся. У зоні я не відчувала себе ні бєларускою, ні росіянкою, ні українкою, а представником біовида, який може бути знищений. Збіглися дві катастрофи: соціальна - йшла під воду соціалістична Атлантида і космічна - Чорнобиль. Падіння імперії хвилювало всіх: люди були стурбовані вдень і побутом, на що купити і як вижити? У що вірити? Під які прапори знову встати? Або треба вчитися жити без великої ідеї? Останнє нікому незнайоме, бо ще ніколи так не жили. Перед «червоною» людиною стояли сотні питань, вона переживала їх на самоті. Ніколи вона не була такою самотнью, як у перші дні свободи. Навколо мене були вражені люди. Я їх слухала ...

Закриваю свій щоденник ...

Що з нами сталося, коли імперія впала? Раніше світ ділився: кати і жертви - це ГУЛАГ, брати і сестри - це війна, електорат - це технології, сучасний світ. Раніше наш світ ще ділився на тих, хто сидів і хто садив, сьогодні поділ на слов'янофілів і західників, на націонал-зрадників і патріотів. А ще на тих, хто може купити і хто не може купити. Останнє, я б сказала, найжорстокіше випробування після соціалізму, бо нещодавно всі були рівні. «Червона» людина так і не змогла увійти в той царство свободи, про яку мріяла на кухні. Росію розділили без нього, він залишився ні з чим. Принижений і обікрадений. Агресивний і небезпечний.

Що я чула, коли їздила по Росії ...

- Модернізація у нас можлива шляхом шарашок і розстрілів.

- Російська людина начебто і не хоче бути багатим, навіть боїться. Що ж вона хоче? А вона завжди хоче одного: щоб хтось інший не став багатим. Багатшими, ніж вона.

- Чесної людини у нас не знайдеш, а святі є.

- Нешмаганих нам не дочекатися; російська людина не розуміє свободи, йому потрібен козак і батіг.

- Два головних російських слова: війна і в'язниця. Поцупив, погуляв, сів ... вийшов і знову сів ...

- Російське життя повинне бути злим, нікчемним, тоді душа піднімається, вона усвідомлює, що не належить цьому світу ... Чим брудніше і кривавіше, тим більше для неї простору ...

- Для нової революції немає ні сил, ні якогось божевілля. Куражу нема. Російській людині потрібна така ідея, щоб мороз по шкірі ...

- Так наше життя і бовтається - між бардаком і бараком. Комунізм не помер, труп живий.

Беру на себе сміливість сказати, що ми втратили свій шанс, який у нас був у 90-ті роки. На питання: якою має бути країна - сильною або гідною, де людям добре жити, вибрали перший - сильною. Зараз знову час сили. Росіяни воюють з українцям. З братами. У мене батько - білорус, мати - українка. І так у багатьох. Російські літаки бомблять Сирію ...

Час надії змінив час страху. Час повернув назад ... Час секонд-хенд ...

Тепер я не впевнена, що дописала історію «червоної» людини ...

У мене три доми - моя бєларуська земля, батьківщина мого батька, де я прожила все життя, Україна, батьківщина моєї мами, де я народилася, і велика російська культура, без якої я себе не уявляю. Вони мені всі дорогі. Але важко в наш час говорити про любов.

Переклад за текстом http://www.belaruspartisan.org/politic/326598/
Фото https://twitter.com/svaboda/status/673916586223378434
Про настрої в Росії після анексії Криму у тексті С.Алексієвич "Кто не рад, тот враг народа"

4 коментарі:

  1. Шкода, що текст не був виголошений бєларуською

    ВідповістиВидалити
  2. Сьвятлана Аляксандраўна ж піша на рускай. Таму дзіўна было б чуць выступ на беларускай, хоць і прыемна. Але ж галоўнае не "на якой мове", галоўнае зьмест)

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Нічого дивного нема. Бєларуська мова проскрибована і потребує підтримки. До речі у виступі на банкеті вона згадала й про українську бабусю і завершила виступ бєларуською...http://khanasv.blogspot.com/2015/12/blog-post_14.html

      Видалити
  3. О неловком моменте.
    Да, вот такая история. Нобелевский лауреат, иопт. Борец за демократию и против диктатуры. Стыдно-то как. Да. И неприятно. И лучше было бы конечно если бы Светлана Алексиевич была Героем Без Страха и Упрека. Буквально с момента рождения на свет.
    Беда только в том, что таких героев не бывает. Всё мы вырастаем в люди из грязи, дерьма и животного состояния. Все мы гадили под себя прежде чем научиться пользоваться сначала горшком, а потом унитазом. Все мы были зеркалом своего окружения прежде чем восстали против него. Впрочем, восстали - не все. Восстали - герои, а остальные так и остались неразличимой массой дерьма.
    Все мы, восставшие против совка, отбросившие от себя совок - и неважно, сделавшие это публично, или молча, в приватном порядке, никому не говоря, но внутри себя, внутренним решением, выбравшие в этой войне сторону Человечества - а не Мордора с сидящим в Кремле очередным воплощением Зла - все мы совершили свой личный подвиг. Мы шли к нему с разного старта, разное количество времени и при разных обстоятельствах - но мы пришли, и состоялись. Мы совершили переход из нелюди в люди, и никто этого пути, пройденного нами, у нас уже не отберет - если только сами мы не повернем назад.
    А орки, оставшиеся позади, кидают нам в спину комья грязи. Орки попрекают нас тем, что мы когда-то были такими же как они.
    Да, были. Это правда. Так уж вышло, что мы годились в Орде и избежать её влияния было практически невозможно. Нереально - просто по тому, как формируется личность. Ведь даже у ранней Новодворской - а уж более последовательную и несгибаемую противницу Оркостана трудно себе представить - даже у неё были в ранней биографии моменты совкового энтузиазма. Правда, она свой подвиг совершила в 18 лет, а у Алексиевич эволюция в люди заняла больше времени. Но тут уж, повторяю, путь у каждого свой.
    Так что не стоит слушать орков. Впрочем, их вопли и комья грязи в спину не для нас и предназначены. Они должны запугать тех, кто идет за нами, из орков - в люди. Внушить им мысль - "никуда вы от Орды не денетесь, прошлое вас догонит и предъявит счет".
    Так вот, смело шлите их.... в Орду. Мы были такими, как они - и стали людьми. Они остались тем, чем были.
    Есть правда, тонкий момент: орки, маскирующиеся под людей .... 99% (чтобы не сказать 100 и не обидеть кого случайно попавшено, но - между нами - я уверен, что все 100%) нынешней политической тусовки "демокоратического" и "проевропейского" направленеия - это маскирующаяся под людей совковая нечисть. Но её ведь видно сразу. Стоит чуть-чуть приглядеться, вспомнив библейское: "по делам их вы узнаете их".
    Удачи, друзья - все, кто вышел в люди. И не стоит стесняться своих обкаканных памперсов. В том числе и моральных, идеологических... возрастное, знаете ли. Стоит бояться только одного - впасть в гордыню и априори отказывать тем, кто идет за нами, из животно-совкового состояния - в люди, в праве стать людьми. Не заноситесь, друзья. Мы прошли тот же путь. И нам есть чем гордиться - потому, что МЫ ЕГО ПРОШЛИ.
    Сергей Эдуардович Ильченко

    ВідповістиВидалити