Доба перебування Їржі Стейскала на Тернопільщині промайнула блискавично. 11-го листопада ми його перехопили з Івано-Франківського автобуса у Дружбі, а наступного дня провели на потяг, котрий його вже мчав у Суми. На Тернопільщині Їржі взяв участь в обговореннях свого фільму "Яма" у Теребовлі та Тернополі, встиг виступити на міжнародній науковій конференції та поділитись враженнями від побаченого в редакції.
При такому насиченому графіку - часу на спілкування залишалось дуже мало, але за цей час я, здається, розгадав секрет успіху його фільмів. 
Мене зустрів дуже енергійний Володимир Ханас. Про таких кажуть: людина на своєму місці. Перший показ проходив у культурному училищі у Теребовлі. Пану Володимиру вдалося зібрати повний кінозал — прийшло близько 300 студентів. Я вийшов прогулятися на вулицю. За 37 хвилин мені зателефонував Володимир і попросив терміново повернувся назад. У коридорі на мене з криками накинулася директорка училища, мовляв, такі фільми не можна показувати дітям, і що я взагалі цим фільмом хочу сказати. Я протестував, що треба додивитися його до кінця, а потім вже говорити про його сенси. Казав, що, наприклад, вона б не хотіла отримати від фотографа тільки половину свого портрету. Це не допомогло і фільм довелося зупинити через 45 хвилин після початку показу. Зал скандував, учні аплодували й кричали — усі хотіли додивитися стрічку до кінця. Настрій обговорення найяскравіше передає це відео:Наступного дня мав короткий виступ на Міжнародному з’їзді представників юридичних вузів. Після цього фільм показали студентам-правникам Тернопільського університету. У залі я побачив людей, яких набагато більше за події на екрані цікавили монітори їхніх телефонів чи розмови між собою. Хтось мені говорить, що у цих студентів є все, вони розбалувані, тому фільми про таких людей їх мало цікавлять. Кожен автор дуже вразливо сприймає публіку, тож мені здавалося, що в обговоренні немає жодного сенсу, фільм нікого не зацікавив.
ВідповістиВидалитиМені було важливо, щоб люди в Україні почали обговорювати цю проблему, щоб не лишалися байдужими. Тому моїй радості не було меж, коли після показу до мене підійшла жінка й сказала, що вони кілька годин сперечалися про фільм у себе в кабінеті.
З обговорень після показу: «Я чув від однієї жінки, що так не можна жити. Проте лишається питання, хто ми такі, щоб вказувати іншим, як жити? Якщо своєю поведінкою вони нічим не шкодять іншим, та ще й жили на цьому місці задовго до нас?». Як чеський документаліст Україною мандрував http://www.ukrkino.com.ua/kinotext/articles/?id=4520
http://www.oda.te.gov.ua/tepebovlyanska/ru/news/detail/107261.htm
ВідповістиВидалити