Як мало потрібно для щастя

 

Як мало потрібно для щастя Знімальна група здійснила двадцятирічну мрію зв’язкової УПА 

Як треба мало для щастя, і як маленький вчинок майже не знайомих людей може бути настільки дорогим для іншої людини, що у неї від радості, спогадів на очах бринітимуть сльози…

 Як розповів експерт Тернопільської кінокомісії Володимир Ханас: «Під час зйомок нашого проекту «Жива УПА. Тернопільщина» були різні, навіть несподівані ситуації, а остання, мабуть, - найзворушливішою. Так, нещодавно звання «Почесний громадянин Лановецької міської об’єднаної територіальної громади» присвоїли одній з героїнь нашого проекту «Жива УПА. Тернопільщина», пані Галині Кравчук.

У роки других визвольних змагань Галина, на той час 12-річна дівчинка, стала зв’язковою Української Повстанської Армії (псевдо «Галинка»). Вона обрала вельми доросле заняття і пройшла дуже складний шлях: арешт, допити, катування і довгі роки заслання. Нещодавно Галина Кравчук приймала у себе вдома знімальну групу документального циклу «Жива УПА» на чолі з режисеркою Марією Яремчук. Раділа і щиро обіймала юну акторку Ольгу Стрельбіцьку, що втілює її образ на екрані. 

Потім знімальна група вирушила разом з п. Галиною у її рідне село Гніздичне на Збаражчині, до того місця, де була колись хата її батьків. Розчулена до сліз Галина Кравчук зізналася, що наша знімальна група здійснила її двадцятирічну мрію. Ми також були вражені, справді, як треба мало для щастя… проїхати якихось 50 чи 70 кілометрів. Відтоді, ще раз переконалися, що робимо добру і потрібну справу. Робота над циклом теленарисів «Жива УПА. Тернопільщина» продовжується».

 «Маму за мене били щодня, поки не відправили по мені панахиди, ніби я померла» Галина Кравчук (Петлюк) розповіла: «Я народилась у с. Гніздичне в сім’ї Микити та Ганни Петлюків. Моїх три брати були членами ОУН. Вони знали, чим загрожує їхня діяльність і були готові до найстрашнішого. Колись вони запитали один в одного, чи витримають тортури. Середній, Микола, сумнівався в собі, сказав, що краще себе вб’є, молодший, Анатолій, був упевнений, що не викаже нікого. Так і сталося. Микола потрапив в облаву, був поранений і застрелився. Два дні лежав на морозі – не давали поховати. Анатолія закатували. Йому, 14-річній дитині, повикручували руки, вибили око… Найстаршого заарештували. Він був засуджений на 10 років таборів. Мені було 13, коли енкаведисти прийшли за мною. Били нестерпно. До цього часу не маю нормальних нігтів. Тоді, 1946-го, мене відпустили, думали, що приведу до криївки, а я сховалася. Щодня приходили до матері, били, питали де я, поки не відправили по мені панахиди, наче я померла. Тоді відстали. Я прожила рік у родича в Києві. Потім повернулась. Всі дивувались, адже знали, що я померла. Нас із мамою вивезли на Далекий Схід. Працювала важко. Але й там були люди. З Божою допомогою вижила і навіть вивчилась. Батько мій ще з петлюрівців. Його теж заарештували, за півроку помер у тюрмі. Отака історія нашої сім’ї. Йшли тоді хлопці воювати без зброї, добували її самі, без підтримки з-за кордону, волонтерів. Вони, як і теперішні захисники, хотіли жити, кохати. Але йшли, знаючи, що їх чекає Сибір, а то й розстріл. Вони не ховались, не боялись, не їхали в Польщу, Москву на заробітки…». Нині, у 88-річному віці, п. Галина продовжує займатися волонтерською діяльністю, зокрема зв’язала більше двох сотень шкарпеток і передала захисникам на передову. Без сумніву, ім’я Галини Кравчук увійде не тільки в історію Тернопільщини, а й України.--

Газ. "Свобода", 11 серпня 2021 року

Серія телепередач знімається за підтримки Українського культурного фонду