понеділок, 14 грудня 2015 р.

"Як вчила моя українська бабуся..."Промова Світлани Алексієвич

Увечері 10 грудня, після церемонії вручення Нобелівської премії, в ратуші Стокгольма відбувся Нобелівський банкет. В кінці торжества лауреати виголосили короткі промови. Світлана Алексієвич говорила про радянську людини, про відступ демократії, про своїх вчителів і про дорогу, якою до своєї свободи йде Бєларусь. Пропонуємо український переклад промови.


"Дякую Шведській академії за високу нагороду, яку не смію собі привласнити. Я розумію її як уклін багатьом поколінням радянських людей, які ще недавно жили разом у величезній країні СРСР, марксистській лабораторії світлого майбутнього. Як уклін їхнім страждання, їхньому болю.
Вони йшли в небуття у сталінських таборах, на шахтах Магадану і Воркути, отримували кулю в потилицю в катівнях НКВС, гинули на фронтах Другої світової війни та інших війнах, які вела імперія. Велика ідея безжально пожирала своїх дітей. Ідеям не буває боляче. Шкода людей.
За перебудови ми мріяли про свободу, а виявилися зовсім в іншій точці історії. На пострадянському просторі замість свободи розцвів тоталітаризм різних мастей - російський, білоруський, казахський. Повільно і невпевнено вибираємося з-під уламків червоної імперії.
Одна з героїнь моєї книги «Час секонд-хенд», у якої вся родина була вислана до Сибіру і там загинула, зі сльозами на очах співала, коли ми сиділи в неї на кухні:
«Утро красит нежным светом
Стены древнего Кремля.
Просыпается с рассветом
Вся советская земля.
Кипучая,
Могучая,
Никем не победимая,
Страна моя,
Москва моя,
Ты самая любимая!"

Минуле не відпускало її зі своїх хижих обіймів. Її навчили вірити. У ній все ще жила та дівчинка, у якої Сталін колись забрав все, а вона все одно вірила. У що?
Я хочу розповісти про мою країну Бєларусь. У Мінську, в аеропорту, коли я летіла до Варшави, до мене підійшли дві молоді дівчини. Вони плакали. «Спасибі вам, розумієте, ми тепер є. Тепер всі знають, де Бєларусь ».
Це «спасибі» я передаю всім вам. Після серпневого путчу 1991 року, коли Бєларусь отримала незалежність, вже виросло кілька поколінь. У кожного з них була своя революція. Вони виходили на площу, вони хотіли жити у вільній країні. Їх били, відправляли в тюрми, виганяли з інститутів, звільняли з роботи. Наша революція не перемогла, але герої революції у нас є. Свобода - це не швидке свято, як ми колись мріяли. Це шлях, довгий шлях. Тепер ми це знаємо.
Ми всі живемо  у спільному світі. Він називається Земля. У цьому нашому світі стало незатишно. Вмикаєш телевізор, і там, захлинаючись від захвату, диктор розповідає про нові військові літаки, кораблі російською, англійською та іншими мовами. Знову настала епоха варварства, епоха сили. Демократія відступає.
Згадуються 90-і . Тоді всім нам здавалося - і вам, і нам - що ми вступили в безпечний світ. Я пам'ятаю діалоги Горбачова з Далай-ламою про майбутнє, про кінець історії. Сьогодні все це здається красивою казкою. Тепер ми свідки нової сутички добра і зла. Свідки і учасники.
Що може мистецтво? Мета мистецтва - накопичувати людину в людині. Але коли я була на війні в Афганістані і тепер, коли розмовляла в Україні з біженцями з Донбасу, я чула, як швидко злазить культура і виповзає чудовисько, оголюється звір.
Але я пишу, продовжую писати. Пишу, як вчили мене мої вчителі, бєларуські письменники Алесь Адамович і Васіль Биков, яких цього дня я хотіла б згадати з вдячністю. Як вчила моя українська бабуся, яка в дитинстві читала мені «Кобзаря» Тараса Шевченка напам'ять. Пишу. Навіщо? Мене називають письменником катастроф. Це неправда. Я весь час шукаю слова любові. Ненависть нас не врятує. Нас врятує тільки любов, я сподіваюся.
На прощання я хотіла б, щоб у цьому прекрасному залі прозвучала бєларуська мова, мова мого народу. 
У адной беларускай вёсачцы старая жанчына праводзіла мяне словамі: «Хутка мы разыдземся з табой у розныя бакі. Дзякуй табе, што ты паслухала мяне і панясеш маю больку людзям. Прашу цябе: калі пойдзеш — агляніся на маю хатку. Агляніся не адзін, а два разы. Другі раз чалавек аглядаецца не па чужынцы, а ўжо з сэрцам».
Я хочу подякувати вам за ваше серце, за те, що ви почули нашу біль.
Перекладено за текстом : http://news.tut.by/society/476534.html
Фото
Світлана Алексієвич. Нобелівська лекція


Немає коментарів:

Дописати коментар