Уладзімір Хільмановіч: Неминуча розплата

Нещодавно мав нагоду побувати у Варшаві. Столиця Польщі з її величезними будівлями впевнено дивиться в майбутнє. Але особисто я, провінціал з дитинства, у великих містах, таких як Мінськ чи Варшава, почуваюся досить незатишно. А плутанина столичних вокзалів, на яких тривають якісь перманентні ремонти, недосвідчену людину може довести до відчаю. Доволі спекотного дня на стику літа й осені вокзал Варшава-Гданська з його тлумами та натовпами здавався справжнім пеклом. Але головне негативне враження від відвідин столиці залишилося зовсім не від цього. За день активного блукання в околицях Варшави Центральної та вулицями міста мені довелося лише раз почути білоруську та українську мови. З іншого боку, всюди звучить російська мова, яка в Польщі за рівнем вживання поступається лише польській. Особливо прикро, що носіями російщини є насамперед люди, які останніми роками виїхали з України та Білорусі. До речі, російськомовність українців і білорусів істотно відрізняється.

Новоспечені емігранти навіть не замислюються, що сьогодні на вулицях європейських міст непристойно галюкати російською. Зрозуміло, що російська мова сама по собі не може бути злом.(Не дуже зрозуміло - В.Х.) Але це стає абсолютним негативом у контексті тих «інтеграційних» та окупаційних процесів, які відбувалися ще за радянського союзу і продовжилися в політиці сьогоднішньої путінської Росії. 

На жаль, навіть більшість вимушених емігрантів ще не зрозуміли, що однією з найбільших проблем країн, куди прийшла московська окупація, є саме попередня русифікація. Люди навіть не можуть співставити, що від навали сусідів-варварів в Україну найбільше постраждали «русскоговорящие» регіони, які прийшла «визволяти» російська армія від «бандерівців» та «насильственного насаждения украинского языка». Люди не можуть збагнути, що в Білорусі їх б'ють, судять, катують, знущаються російською мовою в міліції, судах, в'язницях. І це мова загарбника зі Сходу, який цілеспрямовано нищить усе білоруське та нав’язує свої варварські правила існування. 

Коли я періодично чую від представників білоруських громадських організацій російською мовою про розвиток освіти чи культури на «чистом русском языке», я взагалі ціпенію від такого абсурду. Звідки у людей нахабство «відроджувати» білоруську освіту і культуру російською? Якщо майже всі білоруські незалежні ЗМІ зробили російську мовою основною, то якого зрушення у свідомості чекати від простих громадян? Більше того, є десятки пояснень такого мовного лицемірства. Мовляв, це роблять заради розширення аудиторії, заради впливу на громадян Росії та Казахстану (своїх уже переконали!). Мовляв, гугл не відслідковує білоруську мову і обмежує покази (може краще якимись колективними зверненнями добитися рівноправності нашої мови від всемогутнього гугла?). І тому подібні обґрунтування. Якщо в офісах багатьох білоруських громадських організацій і редакцій, які опинилися в еміграції у Вільнюсі чи Варшаві, російська мова явно домінує як робоча, то про яке відродження Білорусі можна мріяти?! І врешті-решт, чим така російськомовна діяльність відрізняється своїми результатами від того, що десятиліттями робить влада в Білорусі?! 

На плечах усіх нас, громадян Білорусі, лежить тягар провини чи колективної відповідальності. Одні за активну чи пасивну співучасть у ганебних процесах, інші за те, що не змогли належним чином їм протистояти і, в результаті, програли. У 1994 році на перших і єдиних президентських виборах люди проголосували за кандидата, який належним чином не володів жодною мовою і від початку явно нехтував білоруською. У 1995 році явна більшість (83%) на незаконному референдумі, але голоси були більш-менш підраховані, проголосувала за російську як другу державну мову в Білорусі. Фактично це означало дискримінацію білоруської мови, яка тільки починала відроджуватися. І рано чи пізно приходить сувора розплата за відмову від свого. Ось вона й прийшла.

Уладзімір Хільмановіч, тыднёвік «Ніва», верасень 2023 г.