Він народився в Буданові і помер в Нью-Йорку. Жив і творив у Львові, Відні та Парижі. Але першим і останнім Містом в своєму житті вважав Тернопіль. Він не був етнічним українцем і володів 8 мовами, але його першою мовою була українська. Він вперше повернувся у Місто своєю творчістю майже через сто років після того, як його залишив. 12 березня 2019 року Він повернувся вдруге. Повноправно й масштабно.
Завдяки старанням перекладачки Галини Петросаняк та досліднику творчості Георгу Дойчу. Він - німецько-єврейський письменник і журналіст, свідок світових катаклізмів минулого століття - Сома Моргенштерн.
Про визначного земляка в цей день говорилось на різних локаціях і з різними аудиторіями. Георг Дойч прочитав лекцію для студентів Педагогічного Університету, разом з Галиною Петросаняк записали передачу для "Файного ранку", яку вів Юрко Матевощук та відвідали Бібліотеку-Музей "Літературне Тернопілля". Гості прогулялись можливими стежками Соми Моргенштерна в Тернополі. І вже під вечір в книгарні "Є" відбулась презентація автобіографії нашого земляка «В інші часи. Юні літа у Східній Галичині» . (модератор той самий невтомний Юрко Матевощук). Як анонсувала перекладачка книжки Галина Петросаняк : «У Морґенштерна була чудова пам’ять: мемуари містять безліч деталей з його дитинства: сільський побут, соціальні й національні взаємини на Поділлі кінця ХІХ – початку ХХ століть, устрій польської гімназії в Тернополі, імена й особи вчителів та багато чого іншого, що пересічному читачеві буде цікаво, а для краєзнавців може стати цінним джерелом. Сома Морґенштерн володів українською мовою, якої його навчила нянька-українка. Твердив, що всіма мовами, якими він активно володіє – а таких було вісім – він розмовляє з українським акцентом. У гімназійні роки самотужки вивчав історію України й українську літературу, високо цінував і любив співати українські народні пісні, любив і знав український театр."
Книжка можна придбати і там направду є чимало несподіванок, загадок і матеріалів для подальших краєзнавчих та літературознавчих розвідок.
Дякую Галині Петросаняк за запрошення, Георгу Дойчу за цікаві розмови, його дружині - Марім за терпіння, Юрку Матевощуку - за невтомність :-) . Відеорепортаж Богдана Голича - лише початок роботи Тернопільської кінокомісії над черговим повернненям Соми Моргенштерна у Місто. Відтак дякуємо всім , хто допомагав у проведенню зйомок та підготовці матеріалів : Світлані Притулюк, Олесі Виговській, Юрку Матевощуку, Галині Компанієць, Оксані Лехіцькій, Юрію Дігаю....
Сома Моргенштерн - галичанин, а точніше - подолянин. Його спогади про Тернопіль початку ХХ століття - дуже цінні одразу за багатьма критеріями. В уривку, який подаю нижче, він описує свого викладача польської гімназії в Тернополі.
ВідповістиВидалити" У 1911-му році наша гімназія переселилася в новий будинок. Покинувши темний монастир, ми переїхали у великий чотириповерховий будинок, майже такий імпозантний і могутній, як і одночасно збудована поблизу споруда державного австро-угорського банку. Тут ми мали несподівано модерні приміщення: музичну кімнату, більярдну, бібліотеку, а в дворі – тенісний майданчик. На нашу радість д-р Гайльперн не цікавився музичною кімнатою й бібліотекою, натомість насамперед тенісом. Виявилося, що він добрий гравець, його призначали суддею в тенісних змаганнях. Ми не передбачали за ним такого інтересу до занять спортом. На атлета д-р Гайльперн не виглядав. Він був середнього зросту, мав тендітну поставу, вузькі плечі й тонку шию з виразним адамовим яблуком. У нього були рудуваті опущені донизу вуса. Ніс мав короткий і витончений. Очі – блакитні й мрійливі. Рано посивіле волосся уже достатньо відкривало чоло, через що воно здавалося високим. Говорив він тихо й повільно. Голос у нього був майже назальний, він рухався обережно. Наш недоброзичливий однокласник Іцко Йошпа якось сказав: «Наш любий професор Гайльперн колись засне на ходу». Я вже говорив, що професор був добрий скрипаль, набагато перевищував рівень звичайного аматора. Зі своєю люлькою в роті він виглядав на викладача англійського коледжу. Вже на початку двадцятого сторіччя він був, властиво, фігурою зі сторіччя вісімнадцятого. Поліглот у старому розумінні цього слова. Він розмовляв і читав шістьма модерними мовами: польською, російською, українською, німецькою, французькою, англійською. Не кажучи вже про латинську й давньогрецьку, бо це було само собою зрозумілим навіть для нас. Його приватна бібліотека складалася з вибраних творів світової літератури. Він походив з того самого містечка, що і мій друг Леон Рот й завдяки цій випадковості допустив нас обох до своєї бібліотеки, звісно, радячи нам, що читати. У восьмому класі, поруч зі своїм предметом, він читав у нас ще одну дисципліну, яка в польській традиції мала ще середньовічну назву. Це був курс «Вступ до логіки й загальної філософії». В цьому предметі він не дотримувався навчальної програми суворо, іноді читаючи нам лекції про естетику, вчення Дарвіна або про методи викладання в Америці. Він ніколи не підвищував голосу, навіть коли гнівався. Найгостріше його зауваження, яке я пригадую, він зробив одному нашому однокласникові у восьмому класі. Виявивши пробіл у нашої зірки футболу в знаннях з польської літератури, професор попередив хлопця: «Через шість місяців буде іспит на атестат зрілості. Дивися, щоб ти не відіслав м’яча занадто високо й не впав на гузно!» Мене він закликав до порядку лише одного разу, а саме на уроці, коли імпровізував, розповідаючи нам про теорію Дарвіна. Це було гарного весняного дня. Я сидів біля відчиненого вікна, час від часу кидаючи погляди на вулицю, де іноді можна було побачити миле дівоче личко. В кінці лекції він, ніби між іншим, сказав: «Ну от, що таке теорія еволюції Дарвіна, всі ви тепер приблизно знаєте, за винятком нашого друга Морґенштерна, який увесь час дивився у вікно». Мене це дуже знітило, бо всі ми, без винятку, дуже поважали д-ра Гайльперна, ставлячись до нього майже благоговійно, навіть слабші учні, яких не цікавили його численні таланти, більше боялися його, ніж того пса, що викладав у нас греку. Швидко підвівшись, я запевнив його, що хоч і визирав іноді з вікна, але цілу доповідь добре чув і можу її відтворити. Урок ще не закінчився, час для такого експерименту ще залишався, отож він прийняв виклик, і я відтворював почуте, поки дзвінок мене не зупинив. Примирливо усміхнувшись, д-р Гайльперн навіть пробачив мені те, що в деяких місцях я жартома наслідував його манеру говорити. Бо до всіх своїх чеснот він ще й мав почуття гумору".
"...Першою мовою, якою я навчився говорити, була не моя рідна, а мова моєї годувальниці, тобто українська. З тим наслідком, що всіма мовами, якими я оволодів пізніше, – а їх чимало, – я говорив з українським акцентом...
ВідповістиВидалитиТри роки Доня (нянька) жила у нас удома, немов шоста дитина. Її всі любили. Але моїй мамі вона приросла до серця, немов третя донька. Це виявилося, коли мені минуло три роки й за добрим єврейським звичаєм час було починати навчання, хоч поки що і не в школі... Батько сказав: «Тепер ти починаєш ставати євреєм, отож Доня повернеться до своєї мами». Це був мій перший конфлікт у сім’ї. З одного боку я пишався тим, що так само, як і старші брати, дозрів до навчання. З іншого боку – жахлива думка, що я втрачу свою Доню. Для такого конфлікту я був ще замалий і, не знаючи виходу, просто заревів..."
Сома Моргенштерн "В інші часи. Юні літа у Східній Галичині".